Гpix (скорочено)

Володимир Винниченко

Сталинський. Та-ак. Гм. А Сокоринський є співробітник охранки. Гроші ці я сам видавав Сокоринському. Та і по книгах заведено: гонорар «Гордої» стільки-то. Ви ж у нас «Гордою» прозиваєтесь. Ну, значить, ви працювали у нас не тільки за страх, але й за гроші. І то ж факт. Ви брали гроші. Ну, який же дурень платив би вам по триста карбованців у місяць за те, що ви напишете два-три нікчемних листа в день. I я, признаюсь, думав, що ви самі давно догадались, що то за «гонорар».

Марія. О, Боже!

Сталинський. Ну що, моя ви чи не моя? Га? І не тільки життя, але й ваша смерть у моїх руках. Правда?

Марія схоплює голову руками і спирається ліктями об стіл.

Сталинський (встає й нахиляється до Марії, тихенько, влесливо). А сказать, у чому секрет моєї влади над вами? Га? Хочете?

Марія одводить руки й мовчки дивиться на нього.

Сталинський. Сказать? Ну, слухайте. Секрет у вас самих. Так, так, дорога моя, у вас самих. Не розумієте? Ну, поясню. Чого для вас ця історія така тяжка, а для мене чого байдужа й навіть навпаки? Того, думаете, що ви порядна, а я мерзотник? Моральність тут не грає ніякої ролі. Того, хороша моя, що ви виступаєте проти своїх, а я виступаю проти ворогів. Ви продаєте своїх. От у чому вся штука. Розумієте? Це є найбільше злочинство серед людей. Навіть ми, жандарми, не можемо цього робити. І от чого вас це так мучить. Коли б ви видавали нас, своїх ворогів, то вам справді не було б ні тяжко, ні соромно. Правда ж? Ну от, а в цій муці вашій власній і є моя сила над вами. Як не стане тої муки, то не стане й моєї влади. Це ж ясно. І от уявіть собі, що вам це цілком байдуже, що ви переламали так свій світогляд, що ці люди перестали бути для вас своїми, і щоразу виходить, що я для вас моментально стаю нулем. Ну, що я вам тоді можу зробити? Арештую ваших? Арештуйте собі, мені байдуже. Розкрию? Розкривайте, мені не соромно, не тяжко. Розумієте? Вся моя влада розвіється, як дим.

Марія (з мукою). Що вам треба од мене? Кажіть уже швидше, що? Якої ще муки, глуму треба?

Сталинський. Ну от. Ну от. Знов нерозуміння. Я сам собі шкоджу, що відкриваю вам секрет своєї влади, а ви...

Марія посміхається.

Сталинський. А як же не шкоджу? Що ж ви думаєте? Хіба мати повну владу над такою гарною, сильною, прекрасною женщиною, як ви, не велика втіха? От я хочу поїхати з вами в Крим, давно вже хочу, давно вже мрію, як цілуватиму оці гнівні, зневажливі, повні огиди до мене вуста. Що ж ви гадаєте, позбавитись цієї насолоди для мене не шкода? Хе!

Марія. Вам, значить, для чогось треба, щоб я ставилась до своїх байдуже? Ну, що ж далі?

Сталинський. І більш нічого. Абсолютно нічого. Далі буде тільки те, що не буде моєї влади над вами. От і все.

Марія (втомлено, апатично, з посмішкою). Для чого ж вам це потрібно?

Сталинський. Хіба я вам кажу, що мені це потрібно? Навпаки, я хочу, щоб ви були моєю. Хе-хе-хе. Мені тільки з чисто психологічного боку це інтересно. Я знаю, що ви не зробите, а тільки, ну... тільки пробую свою силу над вами. От мені цікаво: настільки ви мене ненавидите чи настільки, що навіть од своїх одмовитесь.

Марія. Гм. Вам, очевидно, мало того, що ви маєте. Вам треба всю душу до останнього затягти до себе?..

Сталинський (сміється). А ви психолог. Вас трудно обхитрити.

Марія. Правда? (Ніби ліниво підводиться). Ну, а я вас таки перехитрила. Зараз ви побачите, як я без ваших порад позбавлюсь вашої влади. (З вибухом ненависті). О, ти зараз побачиш мою владу над тобою. Чуєш ти, проклятий?

Сталинський (у захваті любуючись з неї). От-от-от. Яка чудова, пекуча ненависть. От в такому стані, уявіть собі, хіба б ви не могли б гризти мене поцілунками? Навіть на «ти», навіть на «ти»?

Марія. А, ти смієшся?! (Рішуче кидається до дверей).

Сталинський (підводячись). Глядіть, щоб не каялись. Чуєте, ви?

Марія (зупиняється, злісно сміється). Ага, поганець! Ти поставив там своїх філерів. Ні, голубчику, коли вони сюди прийдуть, вони нас тут уже не застануть. Дякую, що попередив. Ми з тобою поїдемо вдвох «у Крим». Чуєш? Ми вдвох поїдемо. Але поїдемо ж.

Сталинський. Майте на увазі, що у мене в кишені...

Марія (не слухаючи, йде до дверей). О, я все маю на увазі. Все!

Стук у двері.

Марія. Ага, вони якраз самі йдуть. Увійдіть.

Сталинський. Маріє Антонівно, я вам раджу.

Входять Ніна й Ангелок, ведучи під руки Йвана, який невдоволено пручається.

Ніна. Ні-ні, не пустимо! Марусю! Дозволь тобі представити нашого Шерлока Гольмса... Він... (Зупиняється, побачивши Сталинського). Ой, вибачай, ми не знали, що ти не сама. (Хоче йти назад, тягнучи за собою Йвана).

Марія (піднято, весело). О, нічого, нічого. Ми, навпаки, будемо вам раді. Я навіть хотіла сама вас покликати, щоб познайомити от з нашим спільним приятелем. Будь ласка. (Проводить рукою в бік Сталинського, на якого дивиться із сміхом). Ви не пізнаєте цього добродія?

Сталинський (дуже привітно, ввічливо спішить назустріч, уклоняється, потискує всім руки). Дуже радий, дуже приємно. Ми з Марією Антонівною старі приятелі. На фронті ще... Полковник Федосюк. Дуже приємно. Полковник Федосюк.

Іван. Ми наче десь бачилися з вами?

Сталинський. Дуже може бути, дуже може бути.

Марія (злісно сміється). Невже ви не пам'ятаєте, полковнику?

Сталинський (добродушно). Не пам'ятаю, не пам'ятаю... (До Йвана). Ви в Одесі не бували?

Іван. Ні, не був... (Подивляється на Марію).

Марія. А ви спитайте полковника, чого він тримає праву руку в кишені.

Сталинський. Контужена, контужена. (До Йвана). І, знаєте, як тримаю в кишені, трошки грію, то легше. А то весь час ніби щемить.

Марія. А мороз не ходить у вас по тілі? Га?

Сталинський. Ні-ні, цього не буває. (До Йвана). Так справді, де ж ми бачились?..

Іван. От щось знайоме, а де... Гм.

Марія. Та чого ви всі стоїте? Сідайте, будь ласка. То нам усім буде краще. Полковнику, сідайте, для вашої контуженої руки буде легше. Нінко, сідай. Так ви Йвана в Шерлоки записали? Це дуже добре, нам якраз це зараз треба буде.

Ангелок. Власне кажучи, як той... то спочатку... Йван...

Ніна. Ну, Ангелок, не заздріть: спочатку ви, а потім він.

Марія. Чудесно, чудесно. А ми з полковником говорили якраз про жандармів, провокаторів. Полковник, майте на увазі, старий революціонер, а тепер... А тепер, полковнику, хто ви? Га?

Сталинський. А тепер звичайний собі вояка, та й годі. На фронті сиджу, як кріт у норі, хе-хе-хе. Власне, як кріт. Так-так, ми з Марією Антонівною якраз говорили на ці теми. Дійсно, провокатори — то страшна річ. Куди гірше жандармів. Жандарми — це одвертий ворог, він, так сказать, іде в атаку. А провокатор — це зрадник. Провокатора не знаєш, не бачиш, він тут, може, біля тебе сидить, з тобою балакає, обнімає тебе, всі твої плани з тобою обмірковує, а завтра візьме й видасть. Не будь провокаторів, жандарми самі рішуче нічого не могли б. Це вже давно установлено. Давно.

Марія. А хто ж робить тих провокаторів?

Сталинський. Жандарми. Безперечно, жандарми.

Марія (раптом з піднятим сміхом). А що, панове, як-от серед вас раптом сидить провокатор і ми з ним балакаємо, сміємось до нього, вважаємо його за свого? Га?

Ніна. Ну, Марусю, що ти таке кажеш?

Марія. А от же всім стало ніяково. (Дивиться на всіх і беззвучно сміється).

Іван. Чого ж, може, й є.

Ангелок. Ну, знаєте, психологія, той, теж річ така, що вибачайте. Ми психологію можемо відрізняти. Взагалі, це не так важко схопити тон... І крім того...

Ніна. Ангелок. Я рішуче заявляю, що нічого не зрозуміла.

Ангелок. Вам ще рано розуміти... (Сміється).

Марія. А от дивіться: всім стало ніяково. Але ж не можуть всі бути провокаторами. Правда? Очевидячки, кожний думає собі: «А що, як на мене подумають?» А предатель сидить собі і сміється. Га? (До Сталинського). А жандарм, кажете, бореться цілком одверто, не ховається?..

Сталинський. Е, ні. Я знав одного жандарма, що переодягався й ходив до революціонерів. Знав, знав. І уявіть собі, раз у раз з бомбою в кишені ходив! На той випадок, що як схоплять, то принаймні не сам загине, а всі з ним. (До Марії). Не з револьвером, розумієте, а, власне, з бомбою. Такої страшної сили, що могла весь будинок рознести. Почекайте, яка мерзота: за одного себе він може на той світ відправити цілий будинок із невинними людьми, не тільки з революціонерами, а просто з обивателями. Тільки жандарм може бути такий жорстокий.

Марія пильно дивиться на нього.

Ніна. А його не впіймали ніколи?

Сталинський. По правді сказати, про це нічого не можу сказати. У, страшно поганий народ жандарми: кмітливий, лютий, подлий. Але все ж таки провокатор, на мою думку, куди гірший. Гірший, панове, гірший.

Ніна. Це правда.

Ангелок. Ну, зате ж провокаторів і той... зовсім інакше...

Іван (дивиться на нього). Так, провокаторів зовсім інакше. Ви маєте рацію.

Сталинський (підводиться). Ну, Маріє Антонівно, побажаю вам усього найкращого.

Марія. Куди ж ви так швидко? Не хочете ще посидіти?

Сталинський. Та треба вже, знаєте. Та й, може, ви зайняті. (До Ніни). Вибачайте. Я перебив вам.

Ніна. О, що ви! То ви повинні вибачити нам, що ми перебили. Але ми зараз підемо собі. Ну, Шерлоки, ходім. (До Сталинського, прощається). Бувайте здорові.