Гpix (скорочено)

Володимир Винниченко

Сталинський (з перебільшеною ввічливістю вклоняється і трошки насмішкувато каже). Добрий вечір, дорога Маріє Антонівно.

Марія (швидко підвівшись, вражено, обурено). Ви?!

Сталинський (спокійно, гумористично). Я.

Марія. Ви сміли явитися сюди?

Сталинський. А от, як бачите...

Марія. Ви хочете, щоб вас тут упізнали?

Сталинський. Ну, бійтесь Бога, хто ж мене може впізнати? Мене сам ваш генерал не впізнав. Ні, про це ви, хороша моя, не турбуйтесь.

Марія. Але сюди може ввійти хто-небудь, хто був на допиті у вас, і по голосу впізнає.

Сталинський. Голубонько, повірте ви старому, досвідченому жандармові й не хвилюйтесь даремно. А як і впізнає, то що тут такого, га? (Сміється).

Марія. Що вам треба тут?

Сталинський. О, це інша річ. (Присуває собі фотель, помалу сідає й рукою запрошує Марію сісти). Сідайте, будь ласка.

Марія не рухається.

Сталинський (озирається по хаті). А у вас у хатці непогано. Мені вже давненько хотілося прийти до вас у гості. О, не по службі, не в справі, а так, по-приятельськи. Ми ж з вами — приятелі, правда? (Посміхається). Та сядьте, чого ви стоїте? Хе-хе-хе. Ви так само мовчите, як колись на допиті. Але здається, ви вже самі могли переконатись, що з мовчання нічого доброго не виходить.

Марія. Що вам треба тут?

Сталинський. Боже мій! Я ж вам уже сказав, що прийшов у гості. А гостеві чого треба: ввічливості, трошки уваги, приємної посмішки, чашечки чаю. Я за вами скучив. Їй-Богу. Цілий тиждень не бачились. Чого ви до нас не завітали цього тижня? Га?

Марія. Не мала чого.

Сталинський. Невже? Ну, а хоч би так, побачитись. Посидіти. Отже, я скучив і прийшов. Та ще, знаєте, з чим прийшов? Нізащо не вгадаєте. Узяв я, розумієте, відпустку собі, та аж на два місяці. Хочу трошки відпочити. Та, оце думаю, знаєте, поїхати десь у Крим, на сонечко. Але не сам, не сам. А маю думку, знаєте, запропонувати вам поїхати зі мною. Га? Як ви до цього? (Посміхається).

Марія. Більше не маєте нічого сказати?

Сталинський (добродушно). Ні, маю. Ми матимемо там собі гарну вілку, казенну яхту, ну й автомобільчик.

Марія (посміхаючись). Цікаво, до чого може дійти нахабство самовдоволеного жандарма. Ну, що там іще буде?

Сталинський (тим самим тоном). Там буде гарна музика, квітки, вбрання, знаменитий кухар, вино і... моя любов, розуміється.

Марія (пильно, довго дивиться на нього). Ви все ж таки розумієте, що ви патякаєте? Ви п'яні?

Сталинський. А, що ви, що ви! Ото, їй-Богу, — п'яний! Бог з вами, як би ж я посмів п'яним явитися сюди? Хоча... може, трошки й п'яний. Маєте рацію, маєте. Але не від алкоголю, не від алкоголю, від чогось іншого. Зовсім іншого. Так як? Га? Їдемо? Чого ви так пильно дивитесь? Думаєте жартую? Їй-Богу, ні. Я маю найсерйозніший намір з вами поїхати в Крим. Давненько вже мрію, та все не було часу. Серйозно, серйозно, Маріє Антонівно. І післязавтра, знаєте, треба їхати, післязавтра. Отже, будь ласка, голубонько, ви вже не задержуйте. Про туалети там і всякі такі штуки не турбуйтесь, — ми це в Севастополі або в Ялті чудесно справимо.

Марія. Іншими словами, ви хочете, щоб я зараз взяла револьвер і пустила вам у вашу нахабну пику кулю? Так?

Сталинський (сміється). Оце маєте! Абсолютно, ані на крихту не маю такого бажання. Та й за що? Хіба я вам пропоную що-небудь неприємне? Навпаки пропоную найвищу насолоду: любити чоловіка, якого ненавидиш. Серйозно, серйозно, дорога моя, — це найвища насолода. Вам ніколи не доводилось так любити? А, ото ж бо то й є. Любовників у вас, розуміється, було доволі, але такого, я певен, ніколи. От ви подумайте: вам хочеться схопити мене за горло, задушить, загризти, а ви, в той же час, обнімаєте мене, цілуєте. Га? Запевняю вас, це оригінально, пікантно. Більше того: це гостро, це... не маю слова, щоб висловити як слід. У цьому є щось сатанинське, як казала одна революціонерка, яка мене так само любила. Їй-Богу, Маріє Антонівно. Не жартую. Вам на перший погляд це здається, може, диким, неможливим жартом, але потім ви самі побачите, як перед таким коханням збліднуть всі ваші найжагучіші попередні кохання. Ну, а щодо револьверів, куль і тому подібного, то не будемо, знаєте, краще говорити. Бог з ними — ми обоє занадто серйозні люди для таких іграшок. Так от, дорога моя, післязавтра ввечері попрошу вас бути у мене не пізніше десятої години. Поїзд одходить рівно в одинадцятій.

Марія (посміхаючись). Значить, все це цілком серйозно?

Сталинський. Серйозно, голубонько, серйозно.

Марія (сідає, виймає з шухляди столу револьвера й рішуче наводить його на Сталинського). Серйозно?

Сталинський (з докором і сумом). Ну, от бачите, от бачите. Ах-ах, як це неприємно: така серйозна, поважна женщина і таки не вдержалась, таки револьвер...

Марія. Забирайтесь звідси моментально. Буду стріляти.

Сталинський. Ну от. Ну от. «Забирайтесь моментально», «буду стріляти», а потім ще сльози. Фе, як це вульгарно, шаблонно, я від вас цього не сподівався. Од кого-кого, а від вас, то вже ні.

Марія. Слухайте, ви: я теж не люблю жартувати. Коли кажу, що стрілятиму, то так воно й буде. На все є межі, через які навіть такому досвідченому жандармові, як ви, переступати не слід.

Сталинський. Та які ж я тут межі переступив? Я вам пропоную таку насолоду, якої ви ще не мали, а ви мені за револьвер. Де ж логіка? Але головне ж те, що не стрілятимете, це ж ясно. Тільки самим потім буде соромно й ніяково. Ну, підождіть, яка рація вам стріляти в мене? От розсудіть ви самі. Ну, от ви вбиваєте мене. Чудесно. А що далі? Невже ж ви думаєте, що я пішов сюди, не маючи на увазі, що, може, не вийду? Ні, я мав. І як тільки мене годину не буде, сюди вже прийде поліція, жандарми. Знайдуть мій труп, і... Ну, що далі буде, то ви вже й самі можете собі уявити. Ну, припустім, що ви ще й себе за компанію уб'єте. Що ж ви думаєте, що всіх ваших все ж таки не заберуть? Заберуть, дорога моя, всіх заберуть. І вже, вибачайте, галантності вони тоді од наших нехай не сподіваються. Ну, а через що саме ви мене вбили, то це стане відомо й вашим, і нашим. Цим ви не сховаєте, ким ви були для них. Ну, яка ж рація в револьвері? Його треба сховати в шухлядочку, де він і був собі. А хто-небудь увійде й буде негарно: сидять двоє пристойних приємних людей і балакають з револьвером у руках.

Марія. Значить, ви гадаєте, що можете робить зі мною все, що вам забажається?

Сталинський. Ну, розуміється, дорога моя. Хіба ви цього не знали досі?

Пауза.

Сталинський (безпечно сміється). Ви — моя, зіронько, з голови до ніг, з душею, із серцем, із тілом, тепер і навіки. Розумієте, хороша моя? Ви навіть померти без моєї згоди не можете. О, не дурно ж ви револьвера в столику тримаєте. Очевидячки, щоб застрелитись? Правда? А я от не дозволю застрелитись, і не застрелитесь.

Марія посміхається.

Сталинський. Посміхаєтесь? А чого ж досі не застрелились? Не смерті ж ви боїтесь? Смерть — що? Один момент сильного напруження волі. Страшніше щось друге. Страшне те, що після смерті буде. І не там, не там угорі, а тут, тут на землі, з отими, що там. (Киває на сусідні хати). От якби було цілком байдуже, ну й тоді... але в тому-то річ, що тоді, коли б було байдуже, то, може, й помирати не треба б було. Одне за одне, розумієте, зачіпається. Через те, що небайдуже, хочеться померти, але не можна померти. Я ж, знаєте, не втерплю й розкажу вашим засмученим, здивованим родичам, чого саме ви померли. Неодмінно скажу, як же ж можна...

Марія. Що ж ви, власне, такого можете сказати, що мене там, навіть за домовиною, злякати може?

Сталинський. Та вже щось знайду, знаєте, щось знайду.

Марія (посміхається). Ви дуже банальний, пане. Ваша метода залякування не завжди годиться. Щоб добре злякати, треба й мати для того відповідні засоби.

Сталинський (сміється). Ай, тай хитра ж ви. Підштрикуєте мене, щоб випитать, що я ще маю. Ну, та Бог з вами, я хоч і розумію вас, але як чоловік гарячий, з амбіцією, чоловік нестриманий, я не можу вдержатись. (Дістає з бокової кишені пакуночок, загорнутий у папір, розгортає, виймає фотографію, в цей час говорить із добродушною посмішкою). Мушу вам показати. Що ж, мушу. (Бере фотографію і, не даючи до рук Марії, показує). От подивіться, будьте ласкавенькі. Бачите? Хто це такий? Га? Пізнаєте? Оце ви, моя хороша. О, ось це. Так. А ось це — полковник Сталинський, себто ваш покірний слуга. Ви у мене в кабінеті. Пригадуєте собі? От і капелюшок той, що ви після тюрми купили. Ще й вуалька. Густа вуалька, щоб не впізнали, коли до мене йшли. Це тоді, як друкареньку мені видавали. Пам'ятаєте? Ні-ні, голубонько, дивіться здалеку, в руки не дам. А от друга. Це тоді, як видали Михася Середчука. Це трошки пізніше. І знов-таки зо мною. Я приємно посміхаюсь до вас. Значить, ми собі любенько сидимо й розмовляємо. Ну, яких ще доказів більше? Га? Чого ви сиділи зо мною? Чого революціонерка без арешту сама піде до жандарма й буде сидіти з ним у кабінеті? Та ще в такій інтимній позі, за столом із чаєм, пляшками: я сміюсь, а ви посміхаєтесь. Га?

Марія. Я не пила вашого чаю й вина. Ага, так от для чого вам тоді хотілось, щоб я сіла за той стіл?

Сталинський. Авжеж, авжеж! Щоб сфотографувати вас. Розуміється. Щоб ви вже не могли сказати, що вас залякували, тероризували. Тут, видно, вже цілком приятельські відносини: пляшки, чайок, посмішки, словом — любесеньке тет-а-тет.

Марія. Ох, який же ви мерзотник!

Сталинський (сміється задоволено). Ого, дорога моя, ви ще підождіть хвалить. Ви ще подивіться на оці штучки. (Виймає з пакунка папірці, здалеку показує). Пізнаєте? «Триста карбованців на рахунок гонорару одержала від Михайла Івановича Сокоринського».

Марія. Ну, і що з того? Розписка Сокоринському, моєму патронові, в якого я служу секретаркою.