Гpix (скорочено)

Володимир Винниченко

Сталинський. Всього добренького. (До Йвана, добродушно). Так і не впізнали?

Іван. Ні, не впізнав. Потім, напевне, пригадаю. Бувайте здорові.

Сталинський. Всього найкращого, всього найкращого.

Ніна. А ти ж, Марусю, швидко прийдеш? Там гості чекають.

Марія. Зараз.

Іван, Ніна й Ангелок виходять.

Сталинський (витираючи піт з лиця). Ух, аж душно стало. Ну, знаєте, моментик був дуже пікантний. Але я люблю такі хвилини, з перчиком.

Марія. Ви, розуміється, збрехали, що у вас бомба?

Сталинський (задоволено сміється). А от уявіть собі, що й збрехав. Га? От досадно. У мене навіть ніякого револьвера нема, а ви мене злякались. Хе-хе-хе. А все ота ваша любов до своїх. Не будь її, ви б мене схопили. Ух, виказали б. А так... прийдеться в Крим їхати. Га? Їдемо, значить?

Марія (стомлено сідає й заплющує очі. Потім зразу благаюче простирає до Сталинського руки, із сльозами в голосі). Ради Бога, ради всього вашого святого, — є ж і у вас що-небудь святе, — відпустіть мене. Я скоряюсь. Я ж зробила для вас усе, що могла. Пожалійте, пустіть мене. Я вже не можу більше, я не можу.

Сталинський. Ну от, я ж казав: тепер сльози. Як це негарно. А така сильна, серйозна женщина. І не сором вам? Та я б на вашому місці... світом заволодів би. Мати таку красу, такий розум... Та станьте ви вище всяких зрад, вище всяких своїх. Що вони вам, оці людці? Перед вами тисячі людей ждуть, щоб ви скрутили їх, панували над ними. А ви плачете отут передо мною, канючите. Ех, ви!

Марія. Ви не хочете відпустить мене?

Сталинський. Ні, не хочу. З якої речі? Коли ви самі мене не хочете відпустить, то чого ради я повинен це робить?

Марія (мовчить, потім тихо). Добре. Я післязавтра їду з вами в Крим.

Сталинський (пильно вдивляється в неї). Так, значить, ви хочете в Крим? Ой, голубонько, глядіть: коли ви щось замишляєте, то бережіться.

Марія. Що я можу ще замислить? Ви самі знаєте, що я ваша.

Сталинський. Глядіть.

Марія (посміхається). Ви не зовсім вірите, що я ваша? Трошки сумнів бере?

Сталинський. О ні, не турбуйтесь, дорога моя. Чого ж мені сумніватись? Я тільки так, не вірю, що ви хочете їхати в Крим. А коли помиляюсь, то тим краще. Тим краще. (Підходить до неї й сідає на канапі). Значить, ви все ж таки не настільки ненавидите мене, щоб за всяку ціну вирватись од мене? Правда? Може, навіть... і... трошечки цікаво проїхатися зо мною? Га? (Бере її за руку).

Марія (визволя руку). Сидіть тихо, а то й бомба ваша не поможе вам!

Сталинський (сміється). Ого! А як же в Криму буде?

Марія. Що буде в Криму, то того тут не буде.

Сталинський. Хе-хе. А буде ж напевне. (Пробує знову взяти за руку). Та хоч маленький завдаточок. Га? А то ж я не повірю...

Марія не вириває руки.

Сталинський. Манесенький завдаточок. Яка чудова, прекрасна ручка. (Цілує). А хочеться мене задушити за горло? Га? (Сміється).

Марія (схоплюється). Ідіть собі. Ідіть швидше.

Сталинський. Так? А завдаточок. Це ж мало. Мало, їй-Богу. Хоч посидьте коло мене. Ну, сядьте. А як же ми разом їхати будемо в одному купе? (Ввесь час допитливо вдивляється).

Марія підходить і сідає.

Сталинський. Ну, от. От і добре. (Бере її руку, цілує, потім злегка обнімає Марію). А правда, є щось сатанинське в цьому? Га? (Цілує в уста й довго-довго не випускає).

Марія не пручається, не рухається, очі заплющені.

Сталинський (вдивляється в неї, на губах йому посмішка, шепотом). А потім ще не так цілуватиму. Чуєш. (Сильно обнімає, слідкує за нею).

Марія (мертвим голосом). Сюди можуть увійти.

Сталинський. Що ж такого? Хай увіходять.

Марія. Я вас прошу піти вже. Післязавтра я буду у вас о десятій годині.

Сталинський. Гм. Будете? Майте на увазі, що за вами слідять сотні моїх очей. Ви це знаєте?

Марія. Знаю.

Сталинський. І все ж таки кажете, що прийдете?

Марія. Прийду.

Сталинський. Значить, моя влада над вами не така вже огидна вам?

Марія. Я буду у вас о десятій годині.

Сталинський. Ну, чудесно, чудесно. Тим краще. Хе-хе-хе. Я так і знав. Буду вас ждати. Ну, поки що, бувайте здоровенькі. (Подає руку).

Коли Марія протягає йому свою, він її цілує.

Сталинський (нахиляється до Марії, шепче). А все ж таки не забувайте, що у ваших руках величезна сила. Чуєте? Гроші, люди, розкіш — все до ваших послуг. Не над вами буде влада, а ваша над іншими. Подумайте перед Кримом про це. Чуєте?

Марія. Добре. Я подумаю.

Сталинський раптом обнімає її, довго, брутально, цинічно цілує її, часом пильно вдивляючись у неї й ніби ждучи якоїсь реакції на оці обійми. Марія стоїть в обіймах нерухомо.

Сталинський (люто). Але глядіть: усіх немилосердно закатую, коли що. Чуєте? Я не жартую. Прощайте. До післязавтра. (Виходить).

Марія (поспішно біжить до туалету, хапає пляшку з одеколоном, падає на канапу й гірко ридає. Миє собі руки, обличчя, губи. Далі якийсь мент сидить непорушно, схоплюється, виймає зі столу пакет і кладе перед собою. Підводиться, рішуче прямує до сусідньої кімнати, але на півдорозі зупиняється, вагається, нарешті одчиняє двері й гукає): Іване, на хвилинку можна?

Входить Іван.

Марія. Зачиніть двері й ідіть сюди. (Іде до столу й зупиняється).

Іван (зачинивши двері, підходить до неї. Хмуро). Чим маю служити?

Марія. Скажіть: коли б треба було, вся наша родина могла б за один день виїхати десь і сховатись, маючи на увазі, що за нами є надзвичайно пильне слідкування?

Іван (зиркає на неї, думає). Дуже напруживши енергію, — можна.

Марія. Напевне можна? Всім? Вам, Ніні, Олені Карпівні та й іншим товаришам? Паспорти є?

Іван. Є. У чому річ? Хто цей тип, що був?

Марія (бере зі столу пакет і подає йому). З цього пакета ви все дізнаєтесь. Навіть про цього типа. Тільки от що: ви мусите дати мені слово, що почнете читати листа тільки через три години. Даєте?

Іван. Що сталося?

Марія. Даєте?

Іван. Ну, даю. Але що сталося? Кажіть мені без листів. Що?

Марія. Що? (Якийсь мент дивиться на нього, потім одразу обіймає, починає цілувати). От що сталось. От що...

Іван (стискує її в обіймах). А-а. Нарешті!..

Марія. Так-так, нарешті. Все одно. Нехай. Ти ж мій болючий. Чуєш ти? Ти — мій єдиний на все життя, знаєш ти це? Ох, ти ж... Ні-ні, стій так, я хочу нарешті надивитись на тебе. От так просто, близько, всією душею.

Іван. Підожди. Я хочу спитати...

Марія. Ні-ні, питати нічого не можна. Потім питатимеш. І мовчи. Чуєш? Мовчи, нічого не кажи. Ми будемо говорити потім про все, про все. Це ж ти! Ти, Господи, який ти... (Тихо, довго цілує). Ні-ні, не треба ворушитись. Отак...

Іван. Марусю, два слова... Тільки два слова... Ти ж...

Марія. Ш-ш. Слухай. Дай мені посидіть отак з тобою тихо-тихо.

У сусідній кімнаті співають урочисто й сумно. Марія пригортається до Йвана, сидить, слухає, потім раптом плаче.

Іван. Марусю, що таке, що ти?

Марія. Нічого, нічого. Я так, од радості, од щастя. Я так довго, так жагуче ждала такого моменту, й тепер... тепер, плачу. Ну, годі, годі, йди. Але приходь до мене, як прочитаєш листа. Чуєш? Зараз же приходь. Але не читай раніш, ніж через три години. Пам'ятай. А тоді приходь. Я ждатиму тебе. Це буде годині о другій вночі. Всі вже спатимуть. І тоді... Тоді ми будем говорити. Чуєш? Тоді ти будеш... моїм. Чуєш? Прийдеш?

Іван. Ти ще питаєш? Ти ще можеш сумніватись? Га?..

Марія. Ну, а тепер іди. Чекай... (Обнімає, цілує). Тепер можна. Так я ждатиму...

Іван цілує, виходить похитуючись, як п'яний, та ховаючи пакета в кишеню.

Марія розбито іде до столу й сідає.

Із сусідньої кімнати знову спів.

Марія плаче. Потім виймає з шухляди столу слоїк, іде з ним до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потім підходить до канапи, приладжує настільну лампу, гасить електрику під стелею, сідає на канапу. Якийсь час сидить так. Потім рішуче підносить слоїк до вуст.