Гpix (скорочено)

Володимир Винниченко

Ніна. Ну, як же він? Скучає дуже?

Середчук. Та як же не скучать? Тюрма. Понятноє діло. Ну, просив книжок йому. Ви мені звиніть, я сьогодні трошки, знаєте... випив, хе-хе-хе. Не пив уже п'ятнадцять лєт: як жона померла, так запив, та от тепер. Що ж мені тепер? Все одно пропадать.

Ніна. Ну, чого ж пропадать?

Середчук. Ну, так как же. Був один син, і того якийсь падлєц, звиніть за вираженіє, запакував у тюрму. (Таємно, гнівно, пошепки до Марії). Просив сказать вам, що неодмінно єсть предатель серед вас. Його предали неодмінно. І просив вам особенно це сказать.

Марія. Що ж, у нього єсть які-небудь дані, що серед нас є предатель?

Середчук. Єсть, єсть. Він докопається.

Ніна (підходить до дверей, прислухається). Уже, здається, перерва? (Весело виходить).

Марія. А які саме дані, не казав?

Середчук. Не казав. Не можна було, тут же сидить сторожа. Дожився на старості літ, що з родним сином при салдатах бачиться треба, за рішотками. (Витирає сльози).

Марія. Нічого, його швидко випустять.

Середчук. То ж є серед вас страшні люди! Свого, свого взять і предать ворогам! Та такого... (Раптом схоплюється, з ненавистю, трясучись). Та такого... такого нада по куску різать, нада його... пошматувать, сукиного сина. Це ж Юда христопродавець, будь він проклят у всіх ділах своїх! (Зразу лякається, тихо). Звиніть мені, пожалуста. Ну, не можу ж я, не можу ніяк... Сидів оце у трактирі, балакав із знакомими, та як згадав, що він там оце за рішоткою, у камері, сам, а той, що предав його, гуляє собі, сміється, як згадав, то так мене за серце взяло, що давай кричать на весь трактир. Бутилки побив, графінчик... Їй-Богу, повірите? І сам не знаю, що на мене таке найшло, нікада такого не бувало.

Марія (хмарно). Хіба йому так погано там?

Середчук. А чим гарно? Подумать собі: тюрма. І ще дуже просив переказати, щоб ви на свідання до його прийшли, щоб як-небудь виклопотали свідання й прийшли. Дуже він за вами скучає. Любить вас дуже. «Марія Антонівна», каже «необикновенна женщина така», каже, «тату, замічательна, добра, чесна»... Ну, словом... ви вже звиніть мене, якщо не так... улюбився він у вас. Ви вже не сердьтесь, що...

Марія (силувано посміхаючись). Ні, нічого. Що ж тут?

Середчук. І просив, щоб ви особенно береглися того предателя. І щоб товариші шукали його неодмінно. Він єсть серед вас. Серед вас, щоб шукали пильно.

Марія (підводячись). Скажіть, що знайдено. Чуєте? Так і скажіть, що я сказала, що предатель швидко найдеться. Що вже от-от підходить той час. Чуєте? Ну, а тепер, вибачте мені, я мушу вас покинуть, мені треба... (Протяга руку).

Середчук (потискуючи руку). Нічого, нічого, я вже піду. Я зайшов, щоб переказать, дуже просив... До свідання. Так я йому так і скажу, що предателя ви найдете...

Марія. Так і скажіть... Прощайте.

Середчук. До свідання. (Уклоняється й виходить. На порозі згадує й пошепки). Забувся, звиніть. Ще просив на пам'ять йому карточку вашу.

Марія (різко). Добре. Передам.

Середчук (винувато, злякано дивиться на неї, посувається до дверей). Звиніть, пожалуста... (Тихенько виходить).

Марія (хапа себе за голову, наче хоче з люттю роздушить її. Тихо з мукою). О, Боже!

У сусідній хаті чути веселий хоровий спів, потім голосний сміх. Знову спів. Входить Олена Карпівна, в капелюсі, в пальті, з маленькою валізкою в руці, з парасолем. За нею Ніна.

Олена Карпівна (до Ніни). Ти можеш, ти можеш скільки хочеш слухати ці мерзоти у свойому домі. А мене увільни від цього.

Ніна. Але ж, тіточко, це для конспірації. Вони не справді співають, а...

Марія. В чому річ?

Ніна. Тіточка образилась, що товариші співають. Сьогодні страсний четвер.

Марія. Ах, гріх.

Олена Карпівна. Так, поважна пані, гріх. Вам смішно? О, я знаю, що для вас гріха нема ні в чому. Я знаю.

Марія (піднято, з болем сміючись). Ні, не смішно, а... не це гріх, Олено Карпівно. Ні, Олено Карпівно, гріх є, тільки не це, дорога моя. (Раптом). Сказати вам, де є справжній, найстрашніший гріх? Сказати? (Показує на кімнату). Знаєте для чого вони там засідають і співають? Щоб одкрить отой гріх. Щоб піймати справжнього, страшного грішника. Страшного мерзотника, від якого сіркою тхне. Який сам собі нігтями серце роздирає. Серйозно, серйозно, Олено Карпівно. А ви невинний їхній спів за гріх маєте. Ах, Олено Карпівно, якби на світі всі були такі грішники, як ви та оті, що співають у страсний четвер!..

Олена Карпівна (гордо, холодно). Я прийшла сюди не для дебат із вами. З такими людьми я не сперечаюсь. Таке моє правило. Я прийшла взяти у вас мою книжку. «Житіє Марії Єгипетської». Будь ласка.

Марія. А знаєте що, Олено Карпівно? Давайте поїдемо завтра в монастир. Га? Їй-Богу. Я хочу з вами. Даю слово, я не жартую. Ну, вірите мені? Поїдемо, мені страшно хочеться. Ну, голубонько...

Олена Карпівна. На жаль, шановна пані, я виїжджаю з цього города й не можу виконати вашого хорошого бажання, коли воно є щире. Прошу дати мені мою книжку.

Ніна. Ну, тіточко, вони ж ненавмисне. Вони для того, щоб не знали, що тут засідання, щоб думали, що гості.

Олена Карпівна. В такі дні й засідання робити негарно. Негарно. Можете сміятись, як ті там, а я говорю вам, що негарно...

Марія. Ну, покиньте, Олено Карпівно. Давайте поїдемо. Роздягайтесь. Не треба. Запевняю вас, це все не гріх, це невинність, це... Ніно, бери парасоль, давайте сюди валізочку. І нехай вони співають, дорога Олено Карпівно, нехай собі. І нехай собі судять під цей спів справжнього грішника.

Олена Карпівна. Почекайте. Почекайте. (Хоче вирвать парасоль і валізку з рук Ніни й Марії).

Ніна (сміючись, тікає). Ні-ні-ні, не дам. Ви арештовані. Урра!

Олена Карпівна. Ніно! Ніно! (Строго). Ніно, кому я кажу? Ну, знаєте, я не сподівалась. Ніно, віддай!

Ніна. Не дам. (Тікає з хати).

Олена Карпівна (за нею). Ніно, я буду сердитись. (Виходить).

Назустріч співаючи входять Ангелок та Іван. Іван стає рівно, як солдат перед офіцером, перед Оленою Карпівною.

Олена Карпівна з гордовитим холодним виглядом проходить повз нього.

Іван (посміхаючись). От буде сьогодні катавасія!..

Ангелок. Ну, це той... Неважно. (До Марії). Ми до вас.

Марія. Слухаю. Ну що, вирішили що-небудь?

Ангелок. «Вирішили». Коли всі так взагалі, то хіба можна? Ми рішуче настоюємо, щоб ви... Рішуче. Бо що ж це...

Іван. Так, Маріє, вам би також слід узяти участь...

Ангелок. Розуміється. Що тут? Я кажу, що провокатор тут. О! Без свого, розумієте, свого провокатора тут не було. О! Перше: друкарня. Через що? Ага? Потім той, як його, ну, — та Василь, потім Михась... і взагалі. Неодмінно провокація.

Іван (з натиском, дивлячись на нього, помалу). Так, провокація, ви маєте рацію.

Ангелок. Я навіть... От підождіть, нехай я справу з новою друкарнею, тоді... В мене є дещо... (Заклопотано шукає в кишенях, виймає купу папірців, листів, довбається в них, вони падають на землю, він піднімає, знов губить). Я маю дещо... Тут є деякі дані. А, чорт... Тут, безперечно...

Марія (сміючись). Ой, та невже, навіть дані маєте? Молодчина, Ангелок!

Ангелок. Безперечно, тут справа досить той... Де ж це я?.. Чорт. Я, мабуть, там забув... (Щось про себе заклопотано бормочучи, виходить, розпихаючи по дорозі папірці по кишенях).

Марія (сміючись). Страшенний комік. Провокатори в нього стають уже манією.

Іван. А мені здається, не тільки комік, трошки більше. Мені ця манія видається перебільшеною і... підозрілою.

Марія. Ого! Чим саме?

Іван. Тим, що звичайно провокатори теж люблять одвертати від себе увагу перенесенням цеї уваги на кого-небудь іншого.

Марія (злякано). Ну що ви! Ради Бога! Ще тільки цього не доставало.

Іван (хмуро). Мені його поведінка здається дуже підозрілою. Сентименти ми лишім. Серед нас, це правда, мусить бути провокатор. Це факт. Але хто? Ну, переберіть усіх інших. Не я ж? І не ви. І не Семенко. А коли дійде до Ангелка, то неодмінно спинитесь.

Марія. Ні-ні! Бог з вами. Чого ради? Він чудний, розхристаний, але щоб здатний на таке... Ні-ні, я абсолютно не вірю!

Іван. Ну, це ми скоро вияснимо. (Раптом іншим, жагучим тоном). О, нехай тоді бережеться той... гад!

Марія. Ну, а що б ви зробили, якби дізнались? (Криво посміхається).

Іван (здивовано). Як то що? Знищить поганця моментально!

Марія. І невже ви могли б убити?

Іван. А як же інакше?

Марія. Ну, а якби раптом виявилось, що це хтось із ваших близьких. Га? От цікаво, як би ви тоді реагували?

Іван (здивовано). Я гадаю, так само.

Марія. От який ви герой. Ну, а коли б, припустім, вияснилось, що чоловік зробив те не ради своїх егоїстичних інтересів, а ради спасіння другої людини? Ну, от уявімо собі, що той самий Ангелок продав нас ради того, щоб урятувати од смерті матір або дружину?

Іван (спалахнувши). Чорт забирай! Та яке ж він мав право жертвувати ради своєї близької людини громадою й нами! Добра мені справа...

Марія. Ну, коли б ради вас це було зроблено, то ви все ж таки, мабуть, трошки інакше поставились би до цього. Якби, наприклад, Ніна взяла та й...

Іван. Ну, знаєте, не будемо говорити про те, що неможливе.

Марія. Ні, мені все ж таки цікаво познайомитись з вашою психологією. От уявіть собі. Що б ви тоді? Га?

Іван. Гм. Невже ви гадаєте, що як ради другого, то це погано, а ради мене, то інакше?

Марія. І ви б убили Ніну? Бідну Муфту?