А він то хто? Мо, ти й не знала,
Що й батька у його немає?
А то б іздуру не сказала,
Що зразу він усе придбає».
39
«Нема — й не треба! Не дитина
Уже тепер він, дяка богу!
Минулась гіршая година,
І вже він вийшов на дорогу.
Тепер вже сам в собі він має
Все, що в житті розумним треба;
Одно далось йому від неба,
Друге придбав, да й ще придбає,
В його є розум, добра воля,
А до того ж іще й науки.
Не сяде він згорнувши руки;
І як найдеться в світі доля,
То й ім’я славнеє добуде,
І не посліднім паном буде».
40
«У думках дурень багатіє!
Ти ж не здавайсь на сі химери!
Нехай він сам собі дуріє,
А я запру від його двері.
Сьогодні ж тут його не буде,
Коли зазнався він, ледащо.
Не допущу цього нізащо,
Щоб з нас сміялись добрі люде». —
«Да чим же так він провинився?» —
«Мовчи! Тобі мене не вчити!» —
«Хіба вже тим, що в світ родився
І як другії хоче жити?»
41
«Хай і живе собі де хоче,
Аби не тут! Бо вже, як бачу,
Змутив він розум твій жіночий
І нерозсудливую вдачу!
Хай де у інших пошукає
Собі богачества і долі;
Дівчат багатих є доволі,
А тута для нього немає.
Да й ти не менше винувата,
Коли гадаєш так про його.
Він вбогий вчитель, ти ж багата;
Ти маєш все, а він нічого».
42
Сказав і повернувсь із хати;
Дочка ізнов-таки до нього —
Ще раз хотіла ублагати,
Дак ні, не слухав він нічого.
В сльозах одну її покинув,
Мовляв: «Я й слухать неохочий
Пустих химер твоїх дівочих!»
А через малую хвилину
На дворі коней запрягали,
Несли торбиночку убогу
І у далекую дорогу
Івана вже випроваджали.
43
Куди ж то він тепер приткнеться? —
Гадав він, сидячи на возі.
На серці — мов гадюка в’ється,
І хляне кров, як на морозі.
З таким життям і світ немилий,
Чого ж іще від нього ждати?
Чи варт вбиватись, працювати
І марне тратить свої сили?
За що й про що таке терпіти
І без пуття, без сподівання?
Куди нести, куди подіти
Святії й чистії бажання?
44
Як хмара темна, думка в’ється,
Летить, як вільний вітер в полі.
Ні, мабуть, тут він не дождеться
Собі ні радощів, ні долі!
Хіба туди тепер податись,
Де б’ються серби й чорногори.
Про них читав іще учора
І з жалем мусив він жахатись,
Як неповинна кров там ллється,
Як мусить там слов’янство гинуть;
І як завзято, храбро б’ється,
Щоб те ярмо неволі скинуть.
45
Там мало їх! Вони ж нам брати!
Да гірку мають вони долю:
Під тим ярмом весь вік стогнати
І зносить тяжкую неволю.
До їх рядів примкне він сміло,
Вони послуги не відкинуть;
Коли ж і прийдеться загинуть,
То ляже за святеє діло.
Так порішивши незабаром,
Ледве до міста знов добрався,
Не став він тратить часу даром
І у дорогу вже збирався.
46
Люблю вас, літа молодії!
Знав на собі я і на людях
І ваші думки золотії,
І ваш огонь святий у грудях;
На все, на все ви скорі дуже;
Аби на душу що запало,
Ніяке б діло не злякало,
І смерть сама тоді байдуже.
Ні в чім зупину вам немає,
Чуткі до сліз ви і до сміха,
І глибше в серце западає
Вам всяка радість, всяке лихо.
47
Іван ізразу догадався,
За що над ним таке стряслося;
І тяжко він нудивсь, вбивався,
Що й попрощатись не вдалося,
В остатній раз іще почути
Її привітну, любу мову
І їй промовити ізнову,
Що і довіку не забути
Йому тих ясних днів, що з нею
Прийшлось так хутко пережити,
Що, раз віддавшись їй душею,
Він буде вік її любити.
48
Що буде він рідніший брата,
Що без користі він кохає,
Бо, родовита і багата,
Не для його вона, — він знає.
Нехай їй смерть його покаже,
Що не знайшов він в світі долі,
Бо, може, хутко десь на полі
В бою кривавому поляже.
Так сумував він ніби вбитий,
Збиравсь в дорогу і нудився,
Коли з села хтось знакомитий
Ввійшов у хату і вклонився.
49
«Магай-біг, — каже, — з середою! —
І із кишені лист виймає. —
Оце вам панночка зо мною
Щось нарочито посилає». —
«Од неї лист! Давай хутенько!» —
Схопивсь, бідака, й ледве дише.
«Ну, що ж вона мені тут пише,
Моя зориночка ясненька?
А я не мав вже й сподівання!» —
І став радіючи читати,
І, одвернувшись, цілувати
Те дороге йому писання.
|
